Алла МИХАЙЛЕНКО, екскурсовод.
Добігає кінця ще один рік мого близького знайомства з чарівним куточком нашого Києва, багатим своїми природними принадами, залишками вишуканої архітектури, мінливою історією і надзвичайно цікавими особистостями, які в різні часи жили в Пущі-Водиці.
Деякі з них формували атмосферу дачного селища сто років тому. Але сьогодні хочеться відзначити сучасних її мешканців, які переймаються долею свого довкілля і намагаються повернути йому славу затишного куточка, куди хочеться втекти від гамірного мегаполісу.
В спекотні літні дні тут так приємно зануритись у прохолоду смарагдового Сапсаєвого ставу. Восени добре шурхотіти пожовклим листям у пошуках грибів, дійшовши до самісінького Синяка з його бобровими запрудами.
Взимку пробігтися на лижах вздовж озерної підкови.
А навесні, вдихаючи аромат черемхи, спостерігати пробудження природи під спів соловейка. А яка насолода – після кількагодинної прогулянки попити кави чи духмяного глінтвейну в гостинному кафе, а потім довго їхати неквапливим трамвайчиком через Пущанські хащі, повертаючись до міста з відчуттям справжнього релаксу.
Ось чому так полюбляють кияни приїздити сюди на вихідні – за тишею, свіжим повітрям, сосновими запахами, за спокійним відпочинком. А самі жителі Пущі-Водиці, мабуть, ні за що не проміняють свій затишний куточок на столичні апартаменти.
Пуща потихеньку відроджує традиції курортного селища, завдячуючи зусиллям її мешканців. Дуже хочеться подякувати всім, хто робить її кращою. Щастя вам у Новому році!